Українська політика містить в собі багато цікавих історій, які могли би стати голівудськими сценаріями, основами для багатьох культових романів. Чого варті лише плівки Мельниченка, політичні вбивства, Майдан, війна з тероризмом і РФ, окремі історії успіху, злетів і падінь українских політиків, self-made stories, корупційні історії, комічні історії, тощо. Всього цього вистачить не на один десяток романів, які хоч і з´являються, але мало і непомітно, так, як і існує сучасна українська література. На цьому фоні безперечно помітною літературною подією є вихід книжки Дмитра Корчинського “Сяючий шлях” у видавництві “Саміт-Книга”. Як було анонсовано автором, ця книга — перша частина трилогії, події якої відбуваються в 2000-2003 роках, в основному напередодні помаранчевої революції. Роман написаний від імені одного авантюриста, “героя нашого часу”, який крім різних кримінальних тем, пробує займатись бізнесом і політикою, а також захоплюється мистецтвом, філософією та релігією. Цей образ якраз і можна назвати типажем втраченого покоління — становлення якого припало на часи 90-х та 2000-х. Відсутність відповідей на питання “що буде завтра?”, відсутність чітких життєвих планів та орієнтирів, всюдисуща корупція та присутність шкідливих звичок і людей довкола, але при цьому всьому — прагнення до вищих ідеалів та патріотизм. Філософії самого Корчинського там настільки багато, що автор розчиняється як мінімум в трьох персонажах, це окрім головного героя — ще “лідер” та політтехнолог Дяківський. “Лідер” є творцем популярного елітного “клубу”, фінансової піраміди, як дехто сказав би — поважний бізнесмен, з джипом і охороною. Дяківський опосередковано працює на Кучму, критикуючи Ющенка на ефірах, але крім цього займається й іншими справами та провокаціями. До речі для цього у них знаходились цілком обгрунтовані і анти-глобалістичні і філософські пояснення, наприклад: “ - А ми з Дяківським відмовляємося від вибору між шахраями і бандидами. Наш вибір — Кучма! Той хто не буде. Працювати на Кучму — всеодно, що працювати на Навуходоносора. Навуходоносор, звісно, негідник, але він мертвий. Його нема. Кучми майже нема.” Теракти 11 вересня, війна в Іраці, маловідомі епізоди з української політики — слугують декораціями для шляху головних героїв, у яких різна доля та різні життєві погляди, але всіх об´єднує основна риса — неординарність. Такі яскраві персонажі безперечно цікавіші за сіру масу, а їх розмови — великого діапазону, починаючи від того як провернути якусь аферу — до розмов про давню європейську історію, мистецтво, політику, Бога. Діалоги в книзі бувають як з примітивною лексикою, сленгом, так і з використанням імен європейських митців та державних діячів, які невідомі більшості сучасників, що безперечно буде цікаво для ерудованих читачів. “Вдавай ініцативного дурня. Володарі парламентських партій та їхні мажордоми допускають у партійні списки три такі різновиди: по-перше, бариг, які заплатять за свої місця, по-друге, артистів, футболістів з політтехнологічною метою, або, в крайньому разі, самих політтехнологів, по-третє — солдатів партії, від яких очікується собача відданість й відсутність мізків” . - таку пораду головний герой отримує, після знайомства з одним з відомих політиків (який так само і навіть більше відомим є зараз) — як підказку щодо того, яким же чином реалізувати свою мету про політичну кар´єру. Минуло 10-15 років, але ситуація така ж. Це і є відповіддю на те, чому немає уряду технократів, або чому зміни кадрів після Майдану майже не відбулось. Просто стало менше бариг, а більше артистів та солдатів партії, але це не змінило системи... В усвідомленні та осмисленні таких політичних істин і лишається одна з ключових дилем українського втраченого покоління...

Андрій Волошин

bukvoid.com.ua